Що читаємо?[]
Монографію історика Олександра Гогуна "Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования, 1941–1944" (Москва, Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2012).
Що цікавого? Спершу визначення, кого автор вважав радянськими партизанами – "объектом исследования являются партизаны, определяемые в качестве партизан советской стороной и значительный период войны находившиеся на связи с руководящими центрами. Именно эти люди в ходе войны были обозначены высшей партийной номенклатурой в качестве образцовых советских людей, получали награды и поощрения и частично после войны вошли или вернулись в советскую систему власти".
Водночас треба пам'ятати про так званих "неорганізованих" партизан, або точніша їхня назва – "группы выживания". Вони складались, здебільшого, з військовополонених-утікачів, селян, які втікали від нацистського "трудового набору" тощо. Їхнє дослідження ускладнене відсутністю підпорядкування, документації, низькою диверсійною та бойовою активністю. Нерідко в документах вони взагалі проходили як "бандити".
Командир одного з радянських загонів на Київщині Віктор Ушаков у шифровці на "Велику землю" описував своє враження вд контакту з "місцевими": "Все эти семейные партизанские отряды не боеспособные, занимаются пьянством, изъятием имущества у населения... В отрядах царят раздоры. Из-за незаконных действий, трусости, пьянства большинство командиров не пользуются авторитетом у бойцов отряда, у населения. Население в отряды не идет".
Абсолютна більшість радянських партизан на території УРСР були "організованим рухом". На думку російського історика В'ячеслава Боярського, "в течение 1941 года... 90 процентов партизанских отрядов, истребительных, диверсионных и разведывательных групп было подготовлено и оставлено в тылу врага или переброшено туда органами НКВД-НКГБ. Они же и руководили ими".
Отже, "народні месники" - це були, за рідкісними винятками, плоди пропаганди. Сталін, "высший арбитр между государственными организациями был слабо информирован о событиях в тылу врага… Как полагает Карель Беркхофф, "он не верил в способность партизан существенно повлиять на события на фронте".
У спогадах знаменитого партизанського командира Олександра Сабурова є момент, коли Верховний головнокомандувач у вересні 1942 року дуже здивувався наявності у загонах за лінією фронту минометів та крупнокаліберних гармат.
30 травня 1942 року створюється Центральный штаб партизанського руху під керівництвом першого секретаря ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймона Пономаренка. Йому було підпорядковано шість республиканських чи регіональних (фронтових) штабів, зокрема й Український штаб партизанського руху (УШПР). Командні посади розподілялись пропорційно між представниками комуністичної номенклатури, НКВД і Червоної армії.
Навесні 1943-го УШПР був виведений з підпорядкування Пономаренка. У генерала Тимофія Строкача було два начальника – Сталін як глава Ставки Верховного Головнокомандувача та Микита Хрущов як перший секретар ЦК Компартії (більшовиків) УРСР.
Водночас на окупованій території діяли й загони, які складались з представників спецслужби (НКВД-НКГБ) та військової розвідки (ГРУ). Перед ними ставилось завдання не нанесення урону бойовій силі та техніці ворога, а передусім розвідка та здійснення одиничних актів терору.
"Образцовый" отряд НКГБ СССР "Победители" под командованием Дмитрия Медведева, согласно отчетности самого отряда, за 9 месяцев 1943 г. в ходе нахождения в глубоком немецком тылу провел 44 боевые операции и диверсии33, т. е. в среднем 1 за 6 дней. Причем из этих 44 операций 22, т. е. ровно половина, были боестолкновениями с украинскими националистами".
Відсутність комунікації іноді приводила до надто неочікуваних зустрічей у лісі. Так, приміром, одного разу між Сумським з'єднанням Сидора Ковпака та загоном медведівців відбулась перестрілка, під час якої було поранено начальника штабу одного з батальйонів.
6 березня 1942 р. нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко підготував доповідну, де зазначав, що республіканський НКВД сформував 1874 партизанських загони чисельністю 29307 осіб. Але через місяць, 1 травня, в іншому документі зазначалося, що на зв'язку з "Великою землею" перебуває всього 37 радянських партизанських загонів з 1918 учасниками.
Пономаренко доповідав Сталіну 1 березня 1943 року, що на території України було залишено в підпіллі 23 обкоми КП(б)У, 63 міськкоми та 564 райкоми. "Однако с большинством подпольных организаций были утрачены связи".
Це такий евфемізм для вождя. Бо протягом першого року війни втрати червоних партизан були близькі до ста відсотків! "До настоящего времени ни один историк не дал развернутого и внятного ответа на вопрос, куда в 1941–1942 гг. делись почти все украинские партизаны".
Кілька прикладів з радянських же архівів[]
"До декабря 1942 года в Житомирской области не было ни одного местного партизанского отряда. (...) Ряд коммунистов перешли в лагерь фашистов и активно помогают немецким властям в проведении их мероприятий".
"Штабом сформировано и оставлено в связи с отходом Красной армии в тылу противника на территории Харьковской, Сталинской (Донецкой) и Ворошиловградской (Луганской) областей 216 подготовленных к боевым действиям партизанских отрядов… При этом на рубеже 1942-1943 г., когда Красная армия вновь заняла эти территории, с нею в указанных областях соединилось 12 отрядов (5 %)".
"Вышедший с территории, временно занятой противником, бывший начальник пункта формирования партизанских отрядов в Киеве младший лейтенант милиции Маримуха доложил, что после занятия города Киева немцами он, Маримуха, встретился в городе с командиром партизанского отряда Рудченко, который ему заявил, что все партизаны его отряда находятся в Киеве, оружие спрятали в лесу и что он с рядом других людей из отряда решили зарегистрироваться в немецкой комендатуре".
"Подпольный [Путивльский] райком партии струсил и убежал"[]
"В октябре с. г. УНКВД по Ворошиловградской области сформирован и выброшен в тыл противника на территорию Сумской области партизанский отряд численностью в 16 чел. под командованием пом[ощника] зав[едующего] шахтой Свиридова... Оказавшись в тылу противника при первом же столкновении с немецкими захватчиками значительная часть партизан отряда, в том числе радисты проявили трусость и паникерство и, бросив оружие, бежали. Из 16 чел. вместе с ним осталось только 4 чел.".
Протягом 1941-1942 років тільки дві області УРСР – Чернігівська та Сумська перебували під скільки-небудь помітним впливом радянських партизан. "Ничтожная часть партизан продолжила борьбу, которая едва ли не в большинстве случаев велась ими на территории сопредельных областей России и Белоруссии".
В листопаді 42-го чисельність всіх українських партизан була меншою, ніж кількість партизан в одній білоруській області – Вітебській (16286 осіб).
До сталінградського перелому у війні, за численними повідомленні з місць, населення ігнорувало можливість вступити в партизани і "бити ворога". Відомий командир кавалерійського партизанського з'єднання Михайло Наумов у спогадах писав: "В партизаны никто не шел... Если в месяц придет в отряд один человек из окружения – это уже хорошо. А поэтому приходилось использовать принудительную мобилизацию в партизаны, угрожая расстрелом".
Автор цитує російського історика Олега Пленкова: "В рамках сталинской тоталитарной системы по-другому вести войну просто было нельзя, но, с другой стороны, в этом и заключался трагизм положения – иначе Вермахт было не одолеть".
На заході УРСР, де радянська влада з'явилась тільки в 1939-му, ставлення до червоних партизан з боку українських селян було здебільшого негативне. Сидір Ковпак телеграфував у Москву: "В горных районах, особенно приграничных к Венгрии, настроение горцев-гуцулов часто было почти враждебным... Среди украинцев много предателей, немецких служак".
Натомість позитивно зустрічали радянських воїнів у польських селах. Про це повідомляють навіть джерела антикомуністичної Армії Крайової. Генерал АК Тадеуш Комаровський написав у Лондон, де працював уряд Польщі у вигнанні, депешу: "Советские отряды сражаются хорошо, вооружены очень хорошо, обмундированы убого. Отношение к полякам безукоризненное, украинцев и немцев расстреливают".
Варто відзначити і про здобутки українських червоних партизан. Це, зокрема, так званий "Сталінський рейд", здійснений Сумським (Ковпак, 832 особи) та Об'єднаним (Сабуров, 1408 осіб) партизанськими з'єднаннями. Марш через Орловську (РФ), Сумську та Чернігівську області і далі в глибокий тил – всього 800 кілометрів, включно з форсуванням Десни, Дніпра, Прип'яті – це справді легендарна сторінка війни.
Однак, диверсанти Героя Радянського Союзу Сабурова уславились не тільки подвигами та вдалими диверсіями. "О том, что мародерству сабуровцев "нет предела" представитель ЦК КП(б)У Иван Сыромолотный писал в письме Строкачу: "По содержанию его отряд близок к банде. Народ от его отряда удирает так, как и от немцев, в лес".
Вже згадуваний Наумов керував теж безпрецедентним "Степовим рейдом" -- два місяці, 2400 км по 9 областях України, Росії та Білорусі. Кавалеристи-партизани форсували 18 річок, 15 залізниць, взяли 10 райцентрів. Людські втрати склали – 114 осіб плюс кілька сотень поранених та зниклих без вісти.
20 жовтня 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про скорочення штатів УШПР. Офіцерів при цьому було скеровано у розпорядження НКВД республіки для укомплектування Управління по боротьбі з бандитизмом на Україні, читайте – з націоналістичним підпіллям на Західній Україні. Війна після війни тільки набирала обертів…
Фраза. "Безоглядное применение тактики выжженной земли, умышленное провоцирование репрессий оккупантов против мирных жителей, уничтожение своих же деревень, хаотичный сбор у населения "продналога", дополнявшийся повседневным разбоем, пьянством, развратом и насилием, братоубийственные внутренние конфликты, употребление допинга, оперативное использование оружия массового поражения и, наконец, людоедство – все это было не случайным следствием массового кровопролития и не являлось спонтанным "народным ответом" на жестокость нацистского господства, а стало закономерными проявлениями сталинской войны на уничтожение".