- «І виріс я на чужині, і сивію в чужому краї…»
- ~ Т.Г.Шевченко
- ~ Т.Г.Шевченко
І виросла я не в чужому краї, і сивію вже у незалежній країні… проте ще й досі висить над моїм Запорізьким – Запорозьким ! – степом тавро «москальщини», «кацапщини», а віднедавна – вже й, умовно кажучи, «донецькості» (навіть, місцеві націоналісти характеризують тутешній менталітет як «щось середнє між дніпропетровськими й донецькими»… звісно, нинішніми, бо ще трохи більше 200 років тому наша місцина, та й сусідня Дніпропетровщина, були найвільнішими територіями України – Козацькими Вольностями. Так і на мапах позначалися. Колись… Історію рідного краю вчила, щоправда, ще за радянськими підручниками… (зате ВИВЧАЛА – вже по Субтельному!) Відтак – назавше закарбувались, а радше – в’їлися у пам’ять кричущі відомості про «успіхи» колективізації, електрифікації, націоналізації… та інші «ації» штучної історії штучної ж держави, яку творили пересічні люди – в тому числі й мої батьки, з яких повсякденно й повсякчасно намагалися штучно створити штучних громадян зручного владі штучного психотипу «совєцкій чєловєк – ето звучіт гордо!» А вони – не те, щоби пручалися, - просто змолоду пішли у внутрішню еміграцію, залишаючись доглядати своїх батьків на теренах держави, яку з рожевого дитинства пам’ятаю як «вєлікая-магучая-нікєм-нє-пабєдімая-страна-моя-масква-моя-ти-самая-любімая!»… Тож, не дивуйтесь, брати, що ще 20 років тому ми всі – ВСІ! – були «маскалямі», бо принаймні, народилися там, в «есересері». І ви – також!
Відчула це, коли мала собі 20 рочків, вешталась із рюкзаком горами й лісами батьківщини з групою таких самих, як я, молодих і зухвалих… Це був мій перший раз в Галичині… після важкого переходу – заблукали, потрапили у смугу зливи, змерзли, надвечір вийшли на галявину, вкриту зеленою травичкою, впали на свої рюкзаки, як підкошені… й розреготалися від втоми… Аж тут, невідомо звідки, виходить худорлявий суворий вуйко з рушницею – класика жанру!)))
– і каже: а ви, москалики, чого сі повсідали? Тутка приватна власність!... - …!!!...
…І ось я знову їду на Галичину. На цей раз – мені 45 років, із них останні 15 – я ЗНОВ розмовляю (і головне - думаю!) українською… До цього – тільки дошколяркою, із дідусем і бабусею, котрі народились на Херсонщині й, до мого народження, вже 40 років прожили в русифікованому Запоріжжі, але мови своєї, самоідентифікації національної не втрачали ніколи.
Земний уклін вам до Неба, мої любі янголи!...
…Їду цілу добу через усю країну ранньої осені у світлому піднесеному настрої… Дорогою виходили й сідали в потяг різні люди… вони подорожували – групами й поодинці, пересувалися у справах – радісних і сумних, їхали на відпочинок, виходячи всюди, де в Україні є санаторії… Вони намагалися бути чемними… дошкуляли одне одному особливостями облаштування особистісного побуту… Вони їли, спали, пили, співали, читали, курили, чистили зуби й взуття, базікали, скаржилися, сварились і навіть кохалися… Усі вони так багато рухались упродовж доби, що складалося враження: кожне прагне виправдати свою присутність у цьому вагоні якимись, хоч і дрібними, проте, на його думку, вельми корисними справами… Львів насувався на потяг № 120 великими світлими будинками, що весело загравали з вагонними вікнами, пускаючи зі своїх численних сонячних зайчиків на всю потужність полуденного вересневого сонця… Здоров був, милий Львове! 25 років не бачились! А ти – помолодшав!... :)
…Я – тут. Я випадаю з вагону №13 в обійми мого дорогого друга – Оксанки. А щоб ви були здорові! Навіть на пероні – запах львівської кави!… і хвиля, потужна хвиля, приязні, любові – таки батьківщини!… А, отже, - я, стовідсоткова східнячка від дідів-прадідів, - все ще вдома, у моїй великій строкатій Вітчизні!...
…Ми йдемо з Оксанкою тихими старими львівськими вуличками, якими ходили тут до нас упродовж сотень років (і ходитимуть далі) такі, як і ми, пересічні українки… ми заходимо в старовинні храми й молимось, як це робили сотні років до нас (і робитимуть це й надалі) такі, як і ми, пересічні українці… ми п’ємо неперевершену львівську каву чи не в кожній з маленьких і стильних львівських кнайп, як це робили й робитимуть завше усі, хто тут буває, живе й дихає ароматним львівським повітрям… ми говоримо – день і ніч і знов цілий день! – і нам все ще не вистачає часу, аби розповісти одне одному про наше життя обабіч Дніпра… Ми розуміємо одне одного, ми відчуваємо свою українськість, попри тисячу кілометрів між нашими домівками.
Кажуть, ми схожі з нею… як сестри. Так само й мислимо, продовжуючи слова й думки одне одної. Ми розмовляємо однією мовою – в усіх розуміннях цього слова... …Щоправда, у нас трішечки різні діалекти… Сяньчин – галицький, вишуканий, гоноровий (бамбетльовий, перкалабовий...) тішить мені слух призабутою за чверть віку музикою західної говірки… Мій – східний, проте, ніби й не-суржик, а радше – повна відсутність діалекту (інформаційна журналістика таки вихолощує певною мірою художні особливості місцевої говірки) – щиро дивує подругу («ти розмовляєш якось…правильно»)…
…Отже, ми всі розмовляємо правильно. Особливо тут і тепер. Ми навіть думаємо правильно. Ми любимо одне одного – на різних берегах Дніпра, від Сяну до Дону… І навіть – далі:).
Як написав у своєму вірші мій земляк, мій товариш і мій колега Павло Вольвач - «ще з братви можуть статись брати, а найбільше й хотілося братства!»
…А про Львів – я вам ще розповім… про це осіннє кохання з першого погляду! …Але так само, з першого погляду, чи, може, із першого подиху – я люблю мою країну, якої комусь може здатися й замало... але більше ніде в світі нема взагалі (як сказав то самий П.Вольвач).